Article.
ЛЮДИНА
– КУЛЬТУРА – ВСЕСВІТ
Рец. на кн. :
Манакін
В.М. Мова і міжкультурна комунікація : навч.
посіб. / В. М. Манакін. –
К. : ВЦ «Академія», 2012.
– 288 с. – (Серія «Альма-матер»).
Рецензована
праця має на меті вироблення в студентів, які вивчають іноземні мови, соціальні
комунікації, менеджмент, міжнародні відносини, туризм, соціальну психологію,
історію, культурологію, а також в тих, хто працює у сфері міжнародних і
міжкультурних контактів або планує пов’язати із цим своє життя, вміння
коректно, правильно, досконало висловлюватися в межах різних національних і
лінгвокультурних спільнот, не тільки слухати, але й чути співрозмовника,
розуміючи й інтерпретуючи ті специфічні мисли, які він прагне зреалізувати
своєю комунікативною поведінкою.
Актуальність і значущість цього
навчального посібника зумовлена самим фактом того, що попри активний розвиток
глобалізаційних процесів, що є домінантою сьогоденні і які не обійшли й
Україну, котра прагне стати рівноцінним учасником загальноєвропейських і
світових політичних і культурних рухів, навчальна література такого типу в
українському освітньому просторі, що, власне, була б довідником з теоретичних
питань міжкультурної комунікації і водночас практичним посібником-рекомендацією
щодо коректної, толерантної поведінки в певній ситуації спілкування, відсутня (пор.,
у Росії над цією проблемою працюють Г. Гачев, Т. Грушевицька, Д. Гудков, Е.
Дубенець, О. Корнілов, С. Тер-Мінасова, В. Шагаль, у Білорусії – В. Маслова, Н. Мечковська, у
США – Н. Бонвіллан, Д. Бюллер, Я. Кім, М. Клін, Дж. Ньюліп, Е. Холл М. Холл, а в Україні
маємо лише перші наробки з окремих аспектів цієї проблематики у Ф. Бацевича, П.
Донця, А. Приходька та ін.). Тому рецензований посібник, об’єктом
дослідження в якому постає спілкування представників різних національних і
лінгвокультурних спільнот, а предметом – прийняті в національних спільнотах
мовні стереотипи і норми поведінки, спілкування, певні «культурні сценарії»
різних дій, усталені моделі сприйняття та оцінювання предметів і явищ,
соціально унормовані звички, традиції, ритуали, дозволи, заборони і под., є
вкрай необхідним й актуальним, насамперед, для підготовки фахівців у певних
сферах діяльності, зокрема в дипломатичній сфері, туристичному бізнесі, у сфері
перекладу і под. – усіх тих, кому доведеться постійно контактувати з
представниками інших соціумів і від кого залежатиме встановлення
взаєморозуміння і налагодження контактів між людьми, що презентують різні
національні і культурні спільноти. Усе це зумовлює головну мету посібника –
формування міжкультурної компетентності, необхідних знань про різні народи та
культури з метою уникнення міжетнічних і міжкультурних конфліктів та
встановлення комфортних умов для спілкування в різних сферах та життєвих
ситуаціях.
Якщо врахувати, що навчити таким речам, як такт,
етнокоретність і под. разом зі значним обсягом додаткової інформації, що є
необхідним коментарем-додатком у процесі вивчення особливостей міжкультурної
комунікації, постає досить складним завданням, результативність якого може
дорівнювати нулю в разі одноманітного викладу матеріалу, розрахованого на
просте заучування, то не дивує наявність низки позитивних особливостей, які
одразу ж звертають на себе увагу: o
невимушений стиль викладу – те, що з першого ж параграфу
налаштовує читача скоріш на цікаве й корисне дозвілля, ніж на традиційний процес
навчання, чого, власне, і прагне автор, який ставить собі за мету досягнення
ненав’язливого усвідомлення його правоти читачем, ніж просте нетривке
заучування прочитаного; o
постійний наголос на міжкультурних розбіжностях, спричинених
різними картинами світу, спрогнозованими різними мовами, оскільки ніколи не
можна забувати про те, що візаві є представником іншої культури, а незнання тих
чи інших особливостей, властивих його культурі, може призвести до конфлікту, а
в окремих випадках – до непорозумінь на міжнародному рівні. Це можна вважати
дипломатичним підходом до особливостей комунікації людей цілковито різних
культур з урахуванням нюансів спілкування, можливих труднощів і шляхів їхнього
уникнення між близькими / подібними / різними культурами; o
прагнення подати максимально різні (з можливих)
інтерпретації залежно від різного світосприйняття, що формувалося «життям у
мові» (за Г. Ґадамером); o
цікаві, несподівані приклади, аналіз випадків з реального
життя і тонкі спостереження, зроблені в конкретних ситуаціях спілкування із
постійним акцентом на необхідності ефективної міжкультурної і міжнародної
взаємодії; o
аналіз не тільки вербальних, а й невербальних (зокрема їхніх
типів із підкріпленням статистичними даними (с. 206)) і паравербальних (сс.
206-207, 213-221) засобів спілкування тощо; o
наявність допоміжного апарату у вигляді таблиць, схем,
малюнків і термінологічного словника; o
ілюстративний лінгвістичний матеріал, поданий українською,
англійською, російською, німецькою, польською, японською, корейською, болгарською,
італійською, арабською і французькою мовами. Практичне значення рецензованого посібника полягає в
тому, що це перший в Україні посібник з теорії і практики міжкультурних
взаємин, що являє собою спробу подивитися зсередини на повсякденні, а тому особливо
актуальні, проблеми, що виникають у процесі контактів представників різних
культур, тобто з позицій безпосередніх комунікантів (навіть якщо вони обирають
одну спільну мову спілкування, що може бути рідною для одного з комунікантів
або чужою для обох, це не убезпечує їх від можливого комунікативного фіаско,
якщо вони не обізнані з елементарними нормами етнокультурної поведінки
співрозмовника), напр.: відомості про національні стереотипи, що найчастіше
виявлювані в процесі спілкування (сс. 49-52), прототипи (с. 54), загальні
особливості етикету (с. 76), головні британські, американські, німецькі,
арабські, російські й українські національні пріоритети й цінності, що
виявляються в загальному стилі поведінки (сс. 86-110), сприйняття часу (с. 117)
і простору (сс. 123-125), значеннєвість (сс. 142-156) і конотації (сс.
157-174), особливості звертання з наголосом на необхідності набуття навичок
інтуїтивного вибору потрібної форми (сс. 194-199), основні типові
невербальні засоби комунікації (с. 207), у тому числі зовнішній вигляд і одяг
(сс. 212-213), жести, поза, дотик (сс. 214-219), погляд (с. 220); типові
паравербальні знаки в друкованому й усному виявах (с. 221), ранжування
соціального простору (сс. 222-223), типи мовленнєвої поведінки (сс. 227-228), а
також загальні принципи й настанови щодо поводження в соціумі залежно від типу
культури, який він презентує (ширококонтекстний / вузькоконтекстний (сс.
227-228), індивідуалістський / колективістський (сс. 229-231) й ін.) або
за принципом комунікативного стилю, який є домінувальним у певній культурній
спільноті (прямий / непрямий (сс. 241-243), розгорнутий / згорнутий / точний
(сс. 245-246), особистісний / суспільно орієнтований (сс. 246-247),
інструментальний / афективний (сс. 247-250) тощо). На окрему увагу заслуговує й теоретичне підґрунтя
рецензованого посібника В.М. Манакіна, значення якого зумовлене тим, що автор
проводить грань між термінами, які багатьма невиправдано вживаються як ледь не
абсолютні синоніми, але між якими насправді є принципова різниця, а часом – й
ієрархічні відношення (напр., менталітет,
ментальність, національно-етнічна свідомість; національні стереотипи і національно-культурні символи; народ, нація, етнос); вводить безпідставно, але
ґрунтовно забутий термін етос; спираючись на конкретні комунікативні ситуації,
говорить про вияви «свого» і «чужого» в міжкультурних відносинах, про специфіку
світоспоглядальної позиції того чи іншого
народу і його бачення свого місця на світовій політичній арені, у світовій
історії, світовій культурі і світовій спільноті. «Мова і міжкультурна комунікація» є спробою зрозуміти
співрозмовника (і, головне, навчити цього інших) – з його слів, інтонації, гучності голосу, пози,
жестів, виразу обличчя, поведінки загалом – і його сприйняття реальності з
метою уникнення непорозумінь, коли незнання культурних особливостей іншого
народу стає причиною ненавмисної образи співрозмовника. Слід також зауважити, що цілком мотивованим є «вихід»
на інші рівні науки про мову, зокрема: ·
контрастивну дериватологію крізь призму вчення про внутрішню
форму слова (сс. 174-183), що є переосмисленням кваліфікації і ролі формантів,
запозичених з інших мов, що на сьогодні демонструють значну продуктивність,
простеженням їхнього функціонування в межах мови оригіналу з перекладацькою
проекцією щодо української мови (напр., англ. gate, dead, book, chair і под.) (сс. 202-203) або моделей, спрогнозованих
активними лексемами-формантами (напр., wind, snowfall і под.) (с. 179); ·
зіставну лексикологію (сс. 144-156) з особливою увагою до
таких явищ, як інтерференція, гіперонімія, гіпонімія; ·
перекладознавство з урахуванням поняття безеквівалентної
лексики як засобу передачі специфіки значення для певного лінгвокультурного
простору і теорії фонових знань, що можуть принципово різнитися навіть у межах
однієї мови, але різних її варіантів, що свідчить про високий ступінь
внутрішньої диференціації й зростання коефіцієнту їхньої автономності щодо
інваріанта, зокрема британського й американського варіантів англійської мови
(пор., значення сполуки green
card у США й у Великій Британії
або потрактування футболу американцями й британцями – football у Великій Британії та football vs. soccer у США (с. 192)). У цьому контексті
йдеться також про збереження національного колориту, зокрема завдяки транслітерації
(пор., рос. кокошник в українській
транслітерації (кокошник) або укр. трембіта в російській адаптації (трембита) (с. 192); семантичний неологізм М. Горбачова
перестройка в американському варіанті англійської – perestroika, що став настільки
продуктивним, що на сьогодні функціонує як дієслівна форма (зразок конверсії): You have to perestroika (с. 193)) і калькування
(напр., англ. skyscraper
– рос. небоскреб – укр. хмарочос – болг. небостъргач (с. 193)); ·
соціолінгвістикою, у межах якої автор розглядає спілкування
в білінгвальному соціомовному просторі на прикладі мовлення представників
української діаспори в США (сс. 193-194); ·
сайлентологію (силентику, лінгвістику мовчання, хезитацію),
у межах якої мовчання розглядається як смислотвірна структура, що може
дорівнювати квазівисловлюванням (с. 210).
Крім того, виразним є зв’язок рецензованого посібника
В.М. Манакіна з дисциплінами нелінгвістичного спрямування:
§ психологією та основами
конфліктології, причому акценти розставлені на таких проблемах, як постання
конфлікту між інформацією, вираженою словесно, і невербальними сигналами (сс.
206-208), а також на значущості часової і просторової організації спілкування,
що становить предмет дослідження соціальної психології, зокрема проксеміки (сс.
222-224);
§ культурологією з її вивченням
ролі індивіда в культурі певного типу і формуванням його як особистості –
носія цінностей цієї культури з її архетипами, прототипами і стереотипами (сс.
227-239);
§ етнологією, зокрема
етностилістикою і визначальною для неї теорією комунікативних стилів (сс.
240-250);
§ філософією, насамперед, щодо
кваліфікування комунікативної поведінки людини через поняття ноосфери, макро- і
мікрокосму (сс. 256-268);
§ етикою – власне, основний
принцип дотримання етичних норм візаві, який належить до іншої культури, пронизує
весь посібник, який загалом може бути названий «підручником з етики й
психології міжкультурної комунікації».
Заслуговує
на увагу й те, що всі розділи посібника «Мова і міжкультурна комунікація»
обов’язково супроводжуються питаннями і завданнями для самоконтролю – перевірки
рівня знань студентів, отриманих після опрацювання відповідного розділу
посібника чи при самостійному опрацюванні відповідної літератури, а також
систематизації цих знань. Крім того, подається перелік навчальної літератури,
корисної для студентів при підготовці до практичних (семінарських) занять, що
значно спрощує процес пошуку потрібного матеріалу.
Загалом
навчальний посібник “Мова і міжкультурна взаємодія” В.М. Манакіна виразно
демонструє нестандартний, творчий підхід до відбору й упорядкування матеріалів
з метою досягнення ефективного засвоєння поданої інформації, але з виразним
бажанням зацікавити читача і не залишити його байдужим, що має посилити
загальний навчально-методичний ефект, а сам рецензований посібник, поза всяким сумнівом,
стане підґрунтям для свідомого й ґрунтовного засвоєння студентами курсу
“Лінгвокультурології”.
Анатолій Загнітко, Оксана Путіліна (Донецьк,
Україна)
Надійшла до редакції 15 вересня
2012 року.
|
