Aspectual View of the Psychotype of a Linguistic Personality: Intentions of Discursive Words

© The Editorial Council and Editorial Board of Linguistic Studies

Linguistic Studies
Volume 35, 2019, pp. 
107-109

Aspectual View of the Psychotype of a Linguistic Personality: Intentions of Discursive Words

Zahnitko Anatoliy

Article first published online: December 30, 2019 


Additional information

 Author Information: 

Citation: 
Zahnitko, AAspectual View of the Psychotype of a Linguistic Personality: Intentions of Discursive Words [Text] // Linhvistychni Studiyi / Linguistic Studies : collection of scientific papers / Donetsk  National  University; Ed. by Anatoliy Zahnitko. – Vinnytsia : DonNU, 2019. – Vol. 38. – Pp. 107-109. – ISBN 966-7277-88-7

Publication History:
Volume first published online: 
December 30, 2019

Article first published online: December 30, 2019

Contents

  1. 1 Article.


Article.

АСПЕКТУАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ПСИХОТИП МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ:
ІНТЕНЦІЇ ДИСКУРСИВНИХ СЛІВ

 

Рецензія на книгу: Космеда Т., Олексенко О., Павлова І. Семантика і прагматика дискурсивного слова та його потенціал для діагностики психотипу мовної особистості: аспектуальний опис / за наук. ред. проф. Т. Космеди. Вінниця–Познань–Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2019. 308 с.

 

В анотації до рецензованої монографії наголошено на охопленні «розгляду окремих аспектів теорії і практики дискурс-лінгвістики, теорії мовної особистості, психолінгвістики» з послідовним з’ясуванням особливостей і тенденцій функціювання дискурсивних слів і виразів у побутовому, науковому, художньо-поетичному й художньо-драматургійного дискурсі. Заявлене повністю зреалізовано в структурі монографії, що містить традиційну передмову (автор Т. Космеда (сс. 7–14), відповідні розділи (чотири), післямову (автор Т. Космеда, сс. 269–272), список використаної літератури (сс. 273–296), список джерел ілюстративного матеріалу (сс. 299–302), список лексикографічних джерел (сс. 297–299). Вигідно доповнює цілісність виконаного студіювання «Покажчик імен» (сс. 303–307), що охоплює увесь перелік власних імен, пов’язаних з аналізованими дискурсивними практиками. Чи потрібно було б розмежувати власні імена, пов’язані з цитованими ілюстративними матеріалами, і ті, на яких часто покликаються автори дослідження в тих чи тих резюмуваннях та узагальненнях, залишається актуальним і значущим. Напевно, це може постати об’єктом уже іншого аналізу, зорієнтованого на інтертекстуальний простір рецензованої досить цікавої монографії та розглядуваного ілюстративного простору.

Розділ 1 «Теоретичні засади дослідження дискурсивних слів та специфіка їхнього функціювання в різних видах дискурсу» (автор Т. Космеда (с. 13–76) охоплює студіювання дискурсоцентрової парадигми О. Потебні, визначення статусу дискурсивного слова в концепції О. Потебні, а також розгляд дискурсивного слова та виразів у художньому тексті. Такий підхід уможливив: а) аналіз дискурсивного слова у драмі І. Котляревського «Наталка Полтавка»; б) визначення своєрідності вияву дискурсивних слів у поезії Михайла Стельмаха; в) кваліфікації дискурсивних слів як ядра комунікативної стратегії мовної особистості, розкриттям типових дискурсивних слів як ознаки комунікативної компетенції мовної особистості Івана Франка із зосередженням уваги на «живому» мовленні Майстра. До цього потрібно додати спробу розкрити дискурсивні слова як властивість урбанолекту, де з опертям на студіювання Є. Степанова (Степанов Є. М. Російське мовлення Одеси. Одеса : Астропринт, 2004) пунктирно прокоментовано дискурсивні слова в мовленнєвому просторі Одеси. Звичайно, сучасний урбаністичний вимір вимагає свого розлогого огляду з послідовним диференціюванням містечкового та мегаполісного аспектів, до цього потрібно також додати закономірності функціювання урбанолектів середніх міст. Запропонований розгляд постає надзвичайно актуальним для визначення статусу окремих слів і виразів як ідентифікаторів того чи того урбанолекту.

У розділі 2 «Прагматика, семантика й функції числівника в поетичному мовленні українських шістдесятників» (автор І. Павлова, сс. 77–200) запропоновано послідовний аналіз числівника у філософському, мовному та дискурсивному вимірах, спробою розкриття глибинних нашарувань пам’яті в числівнику (2.1.1. Числівник як наслідок граматикалізації лінгвофілософської категорії кількості, сакралізації та містифікації числа), визначення статусу числівника у кваліфікаційних моделях класичного й сучасного мовознавства. Такий підхід уможливив характеристику природи числівникового значення та встановлення особливостей його репрезентації в тлумачних словниках. Теоретичні узагальнення кваліфікації природи числівника стали опертям для заглиблення в художньо-поетичне тло і розкриття числівника та його похідних як маркерів ідіолекту та ідіостилю мовної особистості шістдесятників, хоча в межах розділу значну частину відведено власне теоретичним міркуванням про числівник, розкриття ж текстових позицій, з’ясування їх функційного навантаження ґрунтовано на текстовій площині – художньо-поетичних, художньо-драматургійних контекстах. Очевидно, такий підхід мотивований намаганням окреслити авторську позицію, поза якою подібний розгляд мав би не зовсім викінчений характер.

Цікавим є студіювання креативності шістдесятників у моделюванні художньо-естетичних засобів з опертям на числівникові форми (сс. 140–158), визначення статусу числівника та його похідних як репрезентантів явищ інтертекстуальності із розкриттям на цьому ґрунті вербального сигналу прецедентності в дискурсі шістдесятників (сс. 158–200). Дослідниця наголошує, що «окремою позицією можна вважати позиції числівника як одиниці інтертекстуального або прецедентного знака, відповідного вербального сигналу, що проєктується передусім на суцільний масив тексту, але може реалізуватися й у заголовках, напр., назва вірша Л. Костенко “Третій зайвий”» (сс. 159–160). Ґрунтовно аналізуючи інтертекстуальність і прецедентність (із виявом різновидів прецедентності) як категорії дискурсу, встановлено функціювання числівникових утворень як прецедентних знаків. До цього потрібно також додати розгляд числівникової вербалістики як прагматичної рефлексії, що підтверджено послідовним глибинним аналізом текстових площин, пор., наприклад: «Виражаючи українську ментальність щодо вираження кордоцентризму, високої міри емоційності, М. Вінграновський поєднує числівник двадцять зі зменшено-пестливою його оказіональною формою столітечок з метою моделювання іронії. Така прагматика віддзеркалена і в інших контекстах, напр.: Кривавий мій! Могилистий! Космічний! Споживач пристрасний людських страждань і мрій, не спопелись, мій вік двадцятивічний! Не змавпся ти, двадцятий віче мій!.. (М. Вінграновський, «Прелюд землі»), де порядковий числівник, поєднуючись із іменником вік, виступає в незвичній функції звертання; у цьому ж контексті маємо тавтологічний вираз вік двадцятивічний, що знову-таки підтверджує думку про прагматичну значущість названого концепту, омовленого числівником та його формами. Як бачимо, двадцять у поєднанні з відповідними іменниками на позначення відрізку часу наповнюється то негативною, то позитивною аксіологічністю, “ковзаючи” на шкалі оцінки» (с. 162). Істотним постає студіювання числівникових форм та їхніх похідних через призму автопрецедентності мовної особистості шістдесятників і розкриттям домінантності дискурсивих слів, їхніх похідних форм.

Розділ 3 «Числівник і його форми – маркери визначення психотипу мовної особистості: доведення гіпотези на матеріалі поетичного дискурсу шістдесятників (М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Стус) (автори (Т. Космеда, І. Павлова, с. 201–240) концентрує увагу на розгляді лінгвопсихотропної сутності категорії «мовна особистість» із ґрунтуванням на дихотомії «інтроверт» ↔ «екстраверт» і з’ясуванням статусу амбіверта, який поєднує у своєму самовияві, самореалізації та самоідентифікації, саморепрезентації риси екстраверта й інтроверта. Зразком такої мовної особистості є постать Василя Симоненка (сс. 209–210 і далі). Заявлені теоретичні основи стають надійним підґрунтям для встановлення критеріїв кваліфікації психотипу мовної особистості через призму її комунікативної компетенції. Сформовані концептуальні засади спонукають Т. Космеду та І. Павлову до розгляду діагностичного потенціалу числівників як дискурсивних слів у диференціювання психотипу мовної особистості та встановлення домінантних ознак функціювання числівників у дискурсі поетів-інтровертів Ліни Костенко й Миколи Вінграновського, поетів-екстравертів Івана Драча, Бориса Олійника, вияву особливостей функційного статусу числівникових форм у поетичних контекстах Василя Стуса. Зосередження уваги на особливостях внутрішньотекстового позиційного, естетичного, психолого-емоційного діапазону аналізованих утворень. Охоплення ємного фактичного матеріалу з числівниками та їхніми похідними в численних контекстах мотивує висновок про психотипи мовних особистостей поетів-шістдесятників: «серед виокремлених поетів до психотипу інтровертів більш тяжіють Л. Костенко та М. Вінграновський, яскравими екстравертами є І. Драч і Б. Олійник, а от належність В. Стуса до відповідного полярного психотипу віднести важко, вочевидь, його слід уважати амбівертом» (с. 239).

У розділі 4 «Прагматика, семантика й функції особових і присвійних займенників як дискурсивних слів і маркерів психотипу мовної особистості в текстовому просторі М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Б. Олійника» (автор О. Олексенко, сс. 241–268) простежено семантику й прагматику займенникових слів у поетичному дискурсі (сс. 243–246) та особливості діагностування авторського психотипу через вияв відповідної шкали прономінальності поетичного мовлення (сс. 246–266). З опертям на лінгвістичну традицію авторка диференціює, наприклад, такі різновиди семантизації займенникового Я: 1) «особистісне Я», 2) «функційне Я», 3) «зіставне Я», 4) «Я ліричного персонажа», 5) «опредметнене Я», 6) «Я уособленого персонажа», об’єднуючи перші три у «власне Я», що протиставлене трьом іншим як «чужому Я» (с. 247). На підставі ґрунтовного аналізу прономінального наповнення поетичного тексту констатовано: «Поети-інтроверти на передній план висувають потребу осмислення свого внутрішнього світу, тому частотність уживання прономінатива Я в <..> збірках Л. Костенко та М. Вінграновського дуже висока (із 154 віршів М. Вінграновського він помічений у 147, а в Л. Костенко – із 231 поезії – в 204), що вже само по собі є підтвердженням особливої його ролі як засобу презентації ліричного героя, ідентичного з «авторським Я» (сс. 247–248). Подібно схарактеризовано функційне навантаження займенникових слів ТИ, МИ, ВИ зі спостереженням відмінностей реалізації ними авторських інтенцій у поетичному мовленні Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Бориса Олійника та розмежуванням поетів-інтровертів і поетів-екстравертів. Таким чином поглиблено розгляд визначених психотипів у попередніх розділах, що надає логічної цілісності та органічної зв’язаності наукового тексту аналізованого дослідження.

Можна погодитися з думкою авторки Післямови про високу прагматичну енергетику числівникових та інших слів: «Спростовуємо поширену в лінгвостилістиці думку про те, що числівникові та займенникові форми не мають потужної потенції для активної реалізації функцій художніх засобів. Художній дискурс поетів-шістдесятників насичений числівниковими метафорами, порівняннями, реалізацією метонімії, синекдохи, гіперболи, літоти, перифрази, антитези, крім того, мають місце такі фонетико-синтаксичні фігури обрамлення тексту, як епанафора, анапіфора та їхні відповідні різновиди і под. Базуючись на омонімії, синонімії, антонімії, використовуючи числівникові та займенникові форми, шістдесятники зреалізовують мовну гру, гру формами і смислами» (с. 271), адже «семантика і прагматика дискурсивних слів та виразів української мови, насамперед числівникових форм, безпосередньо пов’язана з міфологізованим, сакралізованим, ідеалізованим, соціалізованим сприйняттям названих категорій, а також із чинником їхнього психологічного сприйняття, зокрема індуктивно-емпіричного, культурно-типологійного й індивідуалізованого, що відображається у відповідних міфологемах, ідеологемах і психологемах, які впродовж розвитку мови розширюють свою концептуальну наповненість завдяки новим смислам» (с. 270).

Перспектива студіювання пов’язана не лише з розширенням дослідження текстової площини функціювання дискурсивних елементів і встановлення через наявність таких елементів психотипів монолінгвоперсон, а й із послідовним розглядом кількісних та якісних характеристик таких дискурсивних слів, формуванням відповідних корпусів текстів як підґрунтя створення актуальних на сьогодні лексикографічних праць. Подібний підхід відповідає запитам текстової лінгвістики, перекладознавства, когнітивної, функційної, комунікативної лінгвістики.

Анатолій Загнітко